Вірші
Весна…Зеленим ніжним оксамитом
Вдягнулися тополя та верба.
Черешня й вишня – розкидають квітом.
Вже - квіту яблуневого доба
Відчутні переміни у природі …
Минула – Пасха, поминальні дні
Пробудження настало і в народі:
Нарешті ми безвладдю кажем: «Ні!»
Але завзяті проросійські «сили»
Війська переправляють на Донбас
Із Криму… Боже милостивий!
Згуртуй народ мій, захисти всіх нас!
Чому так сміло в Харкові, Слов’янську
Розвішують російські прапори?!
На перше травня – гасла про радянські
Вигукують здіймають догори.
Ми ж всі колись пішли з одного роду
І довелося на святій землі
Немало бід перенести народу…
Згадай, хоч те, як ми були малі.
А нині!..Звідки тільки узялося
У Харкові на площі зле дівча
Яке завзято рве… ні, не волосся –
А прапор український на коччя.
Ще потім – полум’ям займає…
Широке коло із сумирних вояків
Спокійно за цим всім спостерігає.
… Жовто-блакитний колір – зник, зчорнів…
Ой: не малу від того втіху
Отримав той, хто так цього хотів.
І перш за все – він сам собі на лихо
Зняв «маску» показав ворожий гнів
Зустрілися… У травні – сонце й хмари,
Пахучі квіти і світанки дощові.
Народе! Встань! Пошли в минуле – чвари!
Гуртуймося, допоки ми живі.
Не можна поділити схід і захід
Й до повернеться наш Крим
На Україні в кожнім домі й хаті
Повинен існувати – спокій, мир.
Й не вихваляйся – хто ти, звідки родом
Не час для виставляння «кольорів».
Всі нації, усі-усі народи –
Повинні розумітися без слів.
Тай в росіян – тяжка нелегка доля
Дарма, що їхня нація – в верхах
Їх робітник, селянка їх – в неволі
Не завжди мають над собою дах.
Але давайте думати про себе…
На батьківщині нашій і дітей
Правитель має бути – не на небі,
Без міфів, без тупих ідей.
Хай спуститься і босими ногами
Піде полями по ріллі-траві…
Ковтне повітря, хай побуде з нами
Правителе! Ми-нині тут, живі!
Ще є такі, що кабінети полишили
У слід за Януковичем… й без змін
З Ростова, Придністров’я – правлять сміло.
Тьма «найманців»міста заполонила
Та по указці догоджають їм.
За плату ту беруть у руки зброю –
І так у нас іде на брата – брат…
Народе! І коли ж ти це освоїш:
Не поруч – а над нами супостат!
До поки йдуть із різних регіонів
Накази, розпорядження лихі –
(О деспоте!) народ від горя стоне
Одеські вулиці в побоїщах, в крові.
Стоїть сумне похмуре з громом небо.
На землю йдуть холоднії дощі.
Геть супостати! Нам ви вже не треба
Не вказуйте нам більше, не кричіть
З небес боги посвятять наші землі –
Хай нечисть згине, кати й вороги.
Я вірую: відступлять сили темні
Жовто-блакитний колір на землі цій древній
Засяє по кордони й береги.
03.05.2014 р.
Ода Конституції
Була держава без закатів…
Аж вісімнадцять довгих літ
Чиновник крапки ставив, коли…
Нарешті народилася на світ!
День Конституції нарешті
В усій красі своїй постав:
Шапки летять, слова відверті.
Народ цього давно чекав.
Але якою ж це ціною
Розрахувався він за це?!
Ой, доля довго була злою, влила отрути по вінце.
Перед Різдвом, аж на майдані
З’явились винуватці цих подій.
Хвала вам браття, що ніким не звані
Взялися за здійснення наших мрій.
Кричали гасла і в зимові ночі
Завзято, дружньо несли караул.
Чиновник клятий всидіти не схоче,
Згада відразу про Росію та Кабул
От і розбіглися, як миші…
Прийдуть нові, завзяті, молоді…
В містах і селах не панує тиша –
Десь ллється кров, народ усе в біді
Он на Донбасі знов стріляють:
Війна, іде на брата-брат.
Горять, урізнобіч тікають –
Злиденний люд і багатий кат.
Там гинуть хлопці молодії,
Десь дома їх чекають матері…
Не дочекавшись десь хоронять мрії,
Мов зіроньку о вранішній порі.
Хвала вам браття! Пам’ятник до неба!
Своєю кров’ю підписали ви
Закон, який давно державі треба.
Тепер – на Захід. Ти Росія – не зови
Ти маєш Крим?! Про що ще мрієш?
Одесу, Миколаїв та Херсон?
Навіщо розбрат між народом сієш?!
… Ми бачили в тайзі ведмежий «сон»
Батьки, діди, що не одне століття
Терпіли люту каторгу твою
Переказали. Геть непотріб, сміття!
Вікно в Європу! Конституцію – Хвалю!
29.06.2014 р.
Донбас в облозі
Почався вересень. Вже осінь на порозі –
До школи наші діточки пішли…
Луганськ, Донецьк – стоять в страшній облозі –
Війна іде. Припиниться – коли?!
Щоденно гинуть хлопці молодії –
Чоловіки, батьки чиїсь сини
Вмирають і хороняться – надії
Обороняли рідний край Вони
Та скільки ж це продовжуватись буде?
Хай відповість чиновник-депутат.
Вогонь - з Росії, Путін - лютий…
А з України – обеззброєний солдат.
Із Запоріжжя та Дніпропетровська
Йдуть потяги з металами на схід,
Бо в «ділових колах» бісовських
Панує й досі про радянський «світ».
В Росії там кується зброя
На лихо нам і нашую біду.
Нестерпна доля стала – злою
Солдату, що на сході на посту.
Стоїть голодний, босий, без одежі…
Чиновники! – Вже осінь і зима
На Україні незабаром. Де ж Ви?
Допоможу солдатам я сама:
Нашию рукавичок із сукна
Разом ми-сильні, Україна – не в мира!
03.09.2014 р.
Чим більше ти на світі проживаєш
Тим більше й більше мудрості в тобі
Не тільки чорно-біле відрізняєш –
Цікаві он веселки кольори.
А це хитка позиція життєва…
Якщо на чорне й біле – тоді що?
Сім кольорів для вибору у тебе
Дано від Бога. Запитай: нащо?
Чи не простіше в темну ніч осінню
Коли на небі чорна ширма хмар,
Коли в саду співає вітер пісню –
Не піднімати сите черево із нар.
Навіщо роздивлятися довкола?
Навіщо турбуватися про світ?
Про сад занедбаний, про річку, ліс і поле…
Нема жаги до рятування їх від бід?
Але всьому-всьому своя година…
І непогода скінчиться колись –
Осінні хмари небеса покинуть
Зірки засяють… Лише подивись!
Ось тут і починається… Побачив?
Чим відрізняється від кожної зорі
Конкретно кожна зірка…
Не бачиш?
Розгледів їхні кольори в пітьмі?
Ще поміж ними – місячне світило
Веселкою на небі виграє
Й святково, гордо, урочисто, сміло
На землю біотопи подає.
Та ось Земля постала іншим боком
І в нас – яскраве сонце… Це якщо
Осінні хмари не закриють ненароком
Блакитне небо. Запитай: «навіщо?»
Навіщо в листопаді, в падолисті
Після похмурих вечорів, ночей –
Погожі ранки? Встань і помолися!
Від Бога не відводь своїх очей.
Хвалю його за все й за день прийдешній
Хрестися, низько поклонюсь:
«Пробач нас, грішників тутешніх!»
Води свяченої нап’юсь…
28.11.- 02.12.2014 р.
Міцний фундамент має школа
У нашому маленькому селі.
Сади та виноградники довкола,
А з півночі – ліси, усе в сосні…
Та не про географію сьогодні
Почати хочу сповіді свої
Хтось посміхнеться, скаже: що «не модно»
Минуле ворушити «на коні».
Історію я хочу розпочати
Про школу… Зовсім іншії часи.
Споруда – інша… Випало навчатись
Під «символами» іншої краси.
Так, поколінню нашому дісталось!..
Спочатку йшов прийом до «жовтенят»
З маленького вселити намагались
Любов – до Леніна і до радянських свят.
А потім піонерським горном гучно
Нас довго до парадів закликав
Хвалебний той радянський устрій.
Ішов прийом до комсомольських лав.
Та не про це! Я знову відступила
Від теми, що спочатку почала
Поліно Федірівна, мила!
Наперекір недобрим силам –
Безмірно щедрою душа твоя була.
І Валентина Павлівна щоденно
Застерігала нас від клякси із чорнил,
Навчала каліграфії ц в щоденник
Оцінки ставила, які ти заробив.
Продовжувався день і по обіді
Дмитро Іванович над нами «воркотів»
Найліпшим вихователем на світі
Його вважали діти тих часів.
Під час канікул нас водив до лісу,
До озера Зеленого водив
«Тут гарно, та гадюки в травах лізуть
І поїзд ходить» - повсякчасно говорив.
Отак пройшли чотири роки.
З парадами в парку й біля трибун…
Серед села, до Дарданів навпроти
Що травня пломенів «бузковий бум»
Стояла там стара-старенька школа,
Учителька Пятковська в ній жила,
Що до війни дітей навчала, молодь?
(пережила війну страшну і голод
Провідували з школи дітвора
Стареньку вчительку…
Велика-превелика їй хвала
Бузка букети… Ми що травня
Любили дуже в юності той цвіт.
Бач, що іще згадалось давнє:
В Подокалинівку до школи рік – похід
Бо в нас була лиш початкова школа,
А з п’ятого і аж по восьмий клас
Всім припадала не легенька доля
Щодня дорога три кілометри від нас
На наше покоління – рік припало
Ходити лісосмугою в садах
В злу непогоду… Як же ми чекали
Нової школи. Мріяли і в снах!
Нарешті ця пора настала
Сімдесять другий йшов селом
Ще в вересні підлоги фарбували…
А в жовтні – з кочегарки дим пішов.
Учителів нова бригада
Приїхала в село серед яких
(всі школярі найбільше були раді)
Євген Єфремович був Брик.
Він викладав історію цікаво
Літературній мові теж навчав
Франка і Котляревського – все славив,
Великого Шевченка величав.
А ті, хто в фізкультуру «закохався» -
Все бігали до Бабченка в спортзал…
Хімічний дослід в класі відбувався
Й байдужим він нікого не лишав.
Це в Ярослава Федоровича в школі
Реакція цікавою пройшла…
А квіти он які на підвіконні!..
Все в зелені, а за вікном – зима
У Олексія Олександровича в класі
З повагою всі слухають урок.
Без рук учитель… Покоління наше
Не допускало хибних помилок
На темі був: Тургенєв, Пушкін, Блок…
Іще ми – математику вивчали
Китаєв – класний – фізику читав.
Про інше мріялося… Ми й не уявляли,
Який то шлях на кожного чекав.
Скінчилася стежина у д дитинство,
Яка від хат до школи пролягла
Прийду і знову поклонюся низько
Всім, хто навчав. Велика вам хвала!
03-04.12.2014 р.
Похмурі дні, холодні довгі ночі…
Минають вже лютневії часи
Душа тремтить, зігрітись хоче
Біля багаття матері-весни
Ось вранці з неба зникли хмари
Й проміння сонячні лягли
На поле, ліс…Пташинії «базари»
Від моря на Вкраїну «попливли»
Блакитним небом… Боже милостивий
Велика сила кольору цього!..
Матусі погляд ніжний, клопітливий -
На небо вознесли Боги його
Яка свята, чарівна, ніжна
Блакить небес Передпасхальної Пори!
Гілля в саду, рілля-біліють сніжно;
Зима не сходить вранці із «гори»
Такі ж стражденні білі коси
В цім світі мала матінка моя.
Жінки, що часто горе «переносять»-
Не мають іншого лиця
Подяка Богові Велика»
Хвалу Велику шлю на небеса»
Дух – відчуваю, бачу – лико
В якім матусі незрівнянная краса.
18.02.2015 р.
Щороку, як не в квітні, то у травні,
Чудової весняної пори,
За звичаєм міцних традицій давніх –
Вина , цукерок, здоби набери…
Зірви в дворі букет тюльпанів ранніх…
І з кошиком – до лісу на пройми!..
Акацієвий гай… Могилки рідних, близьких…
(кладовище – від нашого села)
Молюся, кланяюся низько…
Стежина мене в котре привела.
Батьків та вчителів чудових
Знов пом’янути хочеться мені
Учителів літератури, слова –
Покояться давно в оцій землі.
Євген Єфремович – історик,
Літературу українську викладав.
Із владою тамтешною – «не спорив»,
Але всьому навчав – як « бачив» і як знав
А в Олексія Олександровича в школі
Був у нагоді лиш «російський» кабінет.
Та він не «вихвалявся» - смирно і поволі
Роками вів школярикам предмет.
З повагою великою науку
Його всі слухали… Поглянь!
У Олексія Олександровича – руки
Війна «забрала»… на коліна стань!
… В післявоєннії часи жорстокі
В полях лежали зверху і в землі
Снаряди, міни десь поодинокі…
Цікавились цим діти – хлопчаки.
І Олексія не лишило це уваги:
Знайшов на полі теж якийсь снаряд
Ніякі заборони та завади
Не врятували від нелюдських вад.
Без рук лишився… Все життя – каліка,
Але велику силу духу він тримав.
Навчався довго і здобув освіту.
Російську мову потім в школі викладав.
Війни відлуння нелегкі бувають
Багато років… Хай всі знають
Яка тяжка то доленька була…
А ті, хто знав – нехай розповідають
Онукам, дітям, хай не забувають…
На душу – спокій й вічная хвала!
13.04.2015 р.
Полтавщина… Це – Миргород чудовий,
В Кременчузі, у Лохвиці рідня…
Там люди «по-хорошому» говорять,
Це рідна, рідна батьківська моя!
… В часи радянські дівчина чудова
На хуторі родило дитинча,
Серед весняних барв квітневих –
Бабусі – втіха, а кумам – свіча.
Але не довго те годилось -
Усього – рік… Те дитинча
З Полтавщини в Сибір переселилось:
Чернігівська бабуся зустріча!
Щось там було не добре зовсім:
Якийсь «магніт» мене «ламав»
Із рідним краєм… І «Чернігів»
Добряче, щільно там його тримав.
А потім з’їхались до гурту
На Україну, на Херсонськії піски…
В очах було багато журби –
Журбу передали ту й мені
Ріднесенькі! Хрестились перед Богом,
Вас згадую, молячись щодоби:
Орисенька – полтавська – з добрим словом,
Бабуся Шура – боже сохрани!
На хуторі, що звавсь «Червона зірка»
(названий в до радянськії часи)
Стоїть магніт до мого тіла,
Хоч хутір той давно вже не стоїть
До тіла? Ні я помилилась!
Вірніш сказати буде до душі…
Душі, в якій велика сила глибоко – корінна, непоборима,
В якій нема ні крапельки чуші!
Й примушує вночі писать Вірші.
Думки працюють над питанням:
Яким життя було колись?
Яке тепер у порівнянні
(із недалеким й дуже давнім)?
Духовним скарбом (маєш) – поділись!
Бо, що ж то нас чекає далі?
Дві милі донечки, дві квіточки мої?
Свою Вам душу я заповідаю:
Підтримувати буде Вас в житті?
25.06.2015 р.
Ось знов весна не за горами…
У винограднику лоза жива
Набухла вкрилася парами.
В блакитних небесах над нами –
Красуня – чайка степова
Лиш кілька днів посвітить сонце;
Та потім знов – тумани та дощі.
Ще може й снігом «заліпить» віконце
Зима! Не посилай морози ці!
Не пороши сади, ліси, кущі.
З давніх давен селянин наш навчений
Боротися з негодою і злом
На цій землі українській свяченій.
Чому тепер не всі цьому навчені?
Багато проживає за селом…
Хай бог Святий із ними розбереться
За все колись всім треба заплатити.
Та он, поглянь, як полечко ореться
Хлопчина молодий за це береться,
Життя іде! То будемо ми жити!
Неорана стояла ця земля…
Не все зорали – он за кілька кроків
Полин посохлий вітер колиха
Під ним весна зелений килим розтеля –
Прийшла пора, засіємо ми поле
Якщо не встигли з осені зробить
Все літо працювати – наша доля,
В саду та в огороді. Більше волі!
Над полем в небі чайок клин летить –
На мить зайшовши чарівну блакить.
25-26.10.2016 р.
Були сумні часи жовтневі…
Ніхто не міг повірити тоді
Яке на нас нещастя впало з неба
Й найбільший клин дістанеться тобі.
Чому так рано ти сімю покинув?..
… Холодним вітром листячко летіло
В саду, по вулиці, під тином;
Під жовтим килимом стояло все село.
Усі в селі повірити не в змозі
Що не побачить більше вже ніхто
Щодня твій усміх на дорозі…
Вітатись – зупинялося авто.
А взимку – ой як холодно і сумно
Без тебе, Пашо, донечці, мені
Було ввесь час. У березні – зажурно,
Невесело було нам навесні.
Провідую щодня стареньку матір
В якої – очі висохли від сліз…
Матусі й сестрам тяжко стало спати
Відколи ти пішов від нас під ліс.
Павлушо глянь, весна надворі:
Сади розквітли, зеленіє поле…
Твій березень давно уже минув –
Копаю я город і донька Оля…
Царство небесне!
Міцно ти заснув!
01.06.2017 р.
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
