Великокопанівська сільська територіальна громада

Херсонської області

Возна Віра Євгенівна

Фото без опису

Автобіографія Возної Віри Євгенівни

Я, Возна Віра Євгенівна, народилася 13 квітня 1960 року в селі Топарі Лохвицького району Полтавської області в селянській родині. Батько і мама були зовсім молодими я була першою дитиною в їх сімї. Проживали вони на той час на хуторі Червона Зірка біля моєї бабусі Оришки (1905 року народження) мамин рід весь час мешкав на Полтавщині. У бабусі було багато сестер і брат Михайло, який проживав в Ромнах Сумської області. Всі були дуже дружелюбні і гостинні…

Бабуся Оришка в тридцятих роках була вийшла заміж за мого діда Максима, якого (Мовчан) я за своє життя ні разу не бачила. 1938 року в них народилася перша дитина (моя тітонька Галя). Будучи вагітною, бабуся в 41-му проводжала діда Максима на фронт. А вже в 42-му в січні народилася моя мама – Наталія…

Скільки їм всього довелося пережити – цього уявити нам не можна!  Працюючи на тяжких Полтавських чорноземах, вирощуючи буряки в колгоспі, ростила, доглядала двох донечок!

А на Чернігівщині в Борозенському районі в селі Берестовець в 1935 року народився мій тато. Бабуся Шура і дід Михайло (Гут)були зовсім молоді, тато мій був  першою дитиною. Та в 1938 році діда Михайла призвали до служби – охороняв західні кордони держави.  В 1941 році він відразу потрапив в полон. Пробув там всю війну.

Дитинство моїх батьків пройшло в страшному голоді, розрусі… А ще в 1947 році батько взагалі лишився сиротою – бабусю Шуру вислали далеко в Сибір за те, що та відмовилася купувати сталінські облігації. Дід Михайло залишився живим, але знайшов собі в германських таборах полтавську Марусю, з якою прожив потім все своє життя, виховуючи трьох дітей. Мій  тато був зайвим – він згадував як його не любила мачуха… А дід Максим (Мовчан) повернувся… але не надовго. Є фото: сидить дід Максим весь в медалях(герой!)  дійшов до Берліна!) моя мама маленька між колінами стоїть, поруч – тітка Галя маленька теж і ще поруч – бабуся, брат Данило (дідів). На Дніпропетровщину уїхав – там його чекала бранка-гестапо. Тато до армії працював на шахтах Донбасу – з відти потрапив на Челябинські шахти,канц. Табори. Там він ніс охорону майже чотири роки. А вже в кінці 50-х він повернувся на Україну. На Полтавщині зустрілися з милою, ніжною моєю матусею. Коли мені виповнися рік, вони поїхали в далеку Сибір – покликала бабуся Шура. В далекій Якутії пройшло моє  дитинство, народився мій брат Юрко в 1964 році. Все своє життя згадую дитинство своє як незвичайну казку: проліски, олені,кедрові горішки… Але  я бачила і відчувала ввесь той час як батьки сумували за Україною! В 67 – му батько строго зі своєю сім’єю повернувся на Полтавщину, хоча  бабуся Шура прохала почекати ще рік до (пенсії її). Ні! Треба щоб діти починали вчитися в українській школі! Говорив тато. Приїхали в село Вишневе, де тітонька Галя жила зі своєю сім’єю(чоловік, двоє дітей) та бабусею. Хутори розорали… Бабуся Оришка отримувала 12 крб. пенсії. А тут ішло переселення на Херсонщину. В товарному вагоні добрий тиждень вся наша сімя, а в сусідніх вагонах - ще і ще багато сімей їхали на південь, на Херсонщину. Так ми і приїхали. В вересні 1967 року, я вперше скуштувала кавун, болгарський перець, виноград, волоські горіхи. Наступного року приїхали Піщуліні (сім’я т. Галі) з бабусею Оришкою, приїхала бабуся Шура з далекої Якутії. Отак багато десятків років ми всі проживаємо в Селі Абрикосівка під Олешками.

А про себе особисто, що я мушу писати? В 1977 році закінчила школу, навчалась потім в Херсонському медучилищі на медсестру, з дитинства мала не аби яку тягу до малювання, писання віршів. В школі учитель історії, української мови довго будучи директором школи Брик Євгеній Єфремович мене завжди поважав – бо я завжди різні шкільні стін газети малювала та писала. Після того, як я закінчила школу, довго ніхто нічого не вішав на стіни.

Працювала по закінченні медучилища медсестрою в терапії в Олешках (на той час Цюрупинськ). Набачилась людського горя! Можна б було романи писати… В 1980 році вийшла заміж.  Своє дівоче прізвище Гут змінила на Козак. Десять років прожила під новим прізвищем. З райцентру переїхали в своє село, отримала свою роботу (медсестра в дитячому садку) нове житло. Але з чоловіком Олександром життя не склалося… Донечка Олеся (1981 року народження) виховалася без нього. 1990 року до хати прийшов Павло Возний, з яким я прожила 26 років; 1994 року народилася донька Оля. І ось вже скоро два роки як Павла не має. А своїх рідних взагалі давно поховала. Останнім пішов батько Гут Євген Михайлович в 2010 році.

Брат Юрко займається фермерством – працює на городині; має двох гарних синів, жінку. Але у нього знаєте скільки різних клопотів! Мене не видно. Старша донечка з двома дітками і чоловіком поїхали (куди б ви подумали?!) в Благовещенськ! Тепер мої онуки (Руслан, Маргарита) живуть там, де і моє дитинство пройшло.

         Удвох з меншою донечкою Олею живемо зараз в одній хаті. Їй вже  24 роки виповнюється. Чую душею: всім так не вистачає духовної підтримки один від одного. Ходжу до православної церкви.  Маю ікони вишиті своєю рукою. Взагалі діти зі школи по кілька разів на рік приходять беруть у мене вишиванки(рушники) на різні свята, виставки. І пошити я , що завгодно можу, хоча на швачку я ніде не навчалася. Колись по журналу «Радянська жінка» сама навчилася. Багато років пенсією працювала швачкою в своєму селі. Всі мене знають як добру швачку. В цей нелегкий час часто люди приходять щось полатати, застрочити. Вирощуємо все необхідне з донечкою біля хати на городі. Малина он яка чудова! Поки є здоров’я – працюю. Взагалі – то я інвалід ІІІ групи, отримую пенсію. З першим чоловіком довелося зірвати нерви – часто проймає безсоння, турбота, епілепсія. Але це буває на зміну погоди, на повний місяць або на молодий. Я знаю як  з цим боротися. Ходжу в наші приолешківські піски – збираю трави, в дома багато вирощую сама;чай з різних трав , церковні пости, фіз. Зарядка щоранку – це більші ліки ніж таблетки! І взагалі не треба відгороджуватися від людей, від усього світу! Поговори зі стражденним , допоможи чим можеш! Сильно турбує доля України. Чому ми і досі ніяк не можемо стати вільно і піти здоровою ходою? Що нам заважає? У нас же така золота всемогутня історія… Скільки ми будемо схилятися? Коли вже в  кінець кінців мій народ вільно вдихне і вільно випустить старий дух? Наші діти скільки будуть по наймах їздити за кордони? Хто і як працює  тут зараз на нашій землі?

Багато питань мене турбує. Тому я і беру перо в руки, беру білий аркуш щоб написати….

 


Читати новину
22 Березня, 2019
14:33

Читати новину
22 Березня, 2019
14:31

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь