25 листопада День пам'яті жертв голодомора і політичних репресій
Спогади очевидців
Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Там багато сторінок вписано кривавими і чорними кольорами. Чорне вороння зграями літало над селами, заціпенілими в тяжкому смертельному сні 1933 року. Розбиті життя, покалічені долі, втрачені надії… Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини, проти народу, проти всього людства. Проте, це наша історія. Ми не можемо її викреслити з нашої пам’яті. Ми не можемо це забути.
Шляхом насильницького вилучення продовольства, блокади сіл, заборони виїзду за межі охопленої голодом України, тоталітарна система створила для українців умови, які були несумісні з життям. Така політика більшовицького режиму – злочин проти людини. Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців, що проживали на території села Великі Копані в ті "голодні" роки.
Кошеваров Василь Юхимович (1930 рік народження) розповідав:
"Голодомор 1933 року залишив у пам'яті тільки один епізод - як після обіду я маленькими ще пальцями збирав крихти хліба зі столу. Але знаю від батька, який працював ковалем, що він одержував пайку хліба 800г.; мати працювала в людей - прала, виконувала різні доручення по господарству.
Весною ловили ховрахів - м'ясо жарили, варили... У нас була корівка... За хліб слугувала рогоза, точніше, її коріння. Його сушили, товкли в ступі, а потім робили затірку і млинці. Діти і дорослі часто хворіли завдяки такій їжі."
Степанова Клавдія Кирилівна роповідала:
«Я людина, народжена у 1928 році, тому згадки про голодомор приходять крізь призму моїх дитячих сприймань від розповідей старших, від дитячих уявлень та від відкладень у пам'яті дитячій. Наша сім'я була великою: батько, мати, чотири моїх брати та дві сестри.
1933 рік був надзвичайно для родини важким: не було чого одягти чи взути, як дітям, так і дорослим. Я була наймолодшою, мені було 5 років. Але я добре пам'ятаю смерть своєї матері - Терещенко Олени Трифонівни. Рятуючи дітей, вона померла від голоду. У хаті було пусто : ні постелитись, ні вкритись. Дерев'яні лави, і все...
Одного разу батько, Терещенко Кирило Никифорович, пішов селом, щоб обміняти якийсь крам на харчі. Приніс дерті, наварили, поїли. І чи була вона отравлена, чи з голоду переїли, діти одне за одним захворіли і ... померли. Ховали їх без дотримання всяких звичаїв. І залишилося в нас в сім’ї троє: брат - Петро Кирилович, сестра Ніна Кирилівна і я. Брат був старшим і опікувався нами. Пам'ятаю, як одного разу він дістав десь кусочок хліба і роздав нам, і ми поїли в темряві (світла не було). Як тільки ми жаліли, що не діждались ранку і не подивились, яким був він - кусочок хліба. А ще пригадується мені, як баба Поліна, сусідка з нашої вулиці, носила на кладовище своїх дітей у мішках ( дорога вела через нашу хату)».
Великий Василь Григорович (1920 р.н.) згадував:
«Фактично голод в селі розпочався взимку з грудня 1932 р. Мій батько, Великий Григорій Андрійович, був бригадиром польової бригади. В селі почали траплятися випадки крадіжок. Особливо люди хвилювалися за худобу. Корів держали в хаті, в сінях, заво¬дили їх туди на ніч. Я пам'ятаю дві сім'ї, які померли з голоду. Був випадок, коли посадили висадки буряків і кукурудзи - вночі вико¬пали і з'їли. У 1933 році частина пшениці була скошена, її змололи в Хатках і почали в колгоспі пекти по коржику і варити галушки. Це тривало 2-3 дні. Приїхали з райкому партії і сказали, що перший хліб - державі. Врожай був непоганим. Батька усунули з посади бригадира і призначили іншу людину, яка доповіла про це... В колгоспі деякий час готували страву - затірку. Давали невеличку норму членам колгоспу. Хліба не давали. Люди вимушені були їсти козельці, живиці, драти гнізда птахів, дехто їв тушканчиків, їжаків.
Випадків людоїдства в селі не було, але чув про випадок в Раденську, чув про те, як свекруха вбила невістку і наварила холодцю.
У Херсоні були спеціальні магазини - «торгсіни», які відпускали продукти харчування за срібло, золото. За золотий хрестик давали один пуд пшоняного борошна».
І таких розповідей ще чимало. Та ми завжди повинні пам'ятати, що це невід’ємна сторінка нашої історії, яку ми не повинні забувати…завжди маємо пам’ятати, що український народ сильний духом, і його ніхто не здолає…як і в 32-33-х роках голод…
У суботу, 25 листопада 2017 року День пам'яті жертв голодомора і політичних репресій
Із настанням темряви запалімо свічку. Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів співвітчизників.
